Аброськін: Деокупація та реінтеграція починається з взаємоповаги та взаємопідтримки
Перший заступник голови Національної поліції України - начальник кримінальної поліції, генерал поліції 2-го рангу, колишній начальник Головного управління Національної поліції в Донецькій області (з листопада 2014 року по березень 2017 року) В'ячеслав Аброськін почав розміщувати на своїй сторінці у Фейсбуці листи з Донбасу.
Ось, що пише Аброськін:
"Війна, яка почалася на Сході у 2014 році, продовжується. Жахіття та страждання мешканців Донеччини й Луганщини продовжуються вже четвертий рік і тривають сьогодні.
Дехто в Києві та мирних областях забуває, що в нашій країні йде війна, що гинуть наші воїни, а тисячі наших громадян вимушені жити під обстрілами, долати тяготи війни, інколи залишаючись з ними сам на сам.
Прийняв рішення публікувати #листизДонбасу - розповіді звичайних людей: пенсіонерів, вчителів, робітників, підприємців. Робитиму це аби не на мить ніхто не забував, що йде війна, що нашим громадянам потрібна наша підтримка та допомога.
Ці листи руйнуватимуть міфи. Зокрема, про те, що на Донеччині знають та поважають українську мову, пишаються українським громадянством та вірять в жовто-блакитний прапор над Донецьком.
Деокупація та реінтеграція починається саме з взаємоповаги та взаємопідтримки один одного".
Наводимо перший лист, що розмістив на своій сторінці у ФБ В'ячеслав Васильович
"Правда у кожного своя…
Хто захоче,той зрозуміє. І лише непідвладний час поступово, крок за кроком, розставить все на свої місця.
Четвертий рік тривають бойові дії на Сході нашої країни… Четвертий рік страшна примара неоголошеної війни…Саме зараз, як ніколи, згадую слова бабусі про мирне небо над головою, прикро, але раніше я не до кінця розуміла їх зміст. І лише зараз відчула їх значущість.
До 2014 року, як і всі пересічні люди, я просто жила, мріяла, будувала плани на майбутнє, виховувала дитину. Але раптом все обірвалося. Війна розділила моє життя на "до" і "після". Коли почали з’являтися перші блокпости, я навіть не могла уявити до чого це призведе і чим це врешті-решт скінчиться. Моторошно і боляче, аж щемить у грудях.
Війна захопила моє невеличке містечко зненацька, вночі. Цей літній липневий вечір запам’ятається мені на все життя. Ніхто і уявити не міг,що у ХХІ столітті у центрі Європи таке можливе. Артудари були нанесені близько десятої години вечора. Мар’їнка палала… І це був лише початок жорстокої реальності. А далі просто суцільний жах : перелякані люди, відчайдушні крики, плач дітей, розгублений натовп… Я бачила в очах своїх земляків розпач, біль, страх. Звідусіль неслись благання про допомогу, прокльони. Усі тікали ,бігли хто куди міг, когось силоміць садили в автобуси, кому пощастило, виїжджав на власній автівці світ за очі, подалі від колись такого рідного міста. Люди кидали все нажите непосильною працею заради власного спасіння. Кожен думав день-другий, не сьогодні-завтра матимуть змогу повернутися додому. Але повертатися декому було вже нікуди. Щоденні довготривалі обстріли залишили безхатченками багатьох, було розбито вщент інфраструктуру міста. Життя зависло немов над прірвою.
Ось так і розкидало моїх земляків по всьому світові у пошуках притулку та кращої долі.
Але були і такі, хто прийняв рішення залишитися, маючи непохитну віру в те, що найближчим часом все мине. Для мене принаймні ці люди-живі легенди, у кожного своя історія, і лише завдяки їм наше місто вижило. Вони тижнями сиділи у підвалах, у період затишшя виходили розгледіти обстановку, підлагодити свої домівки, готували їжу на вогнищі, намагалися зв’язатися з близькими та дізнатися останні новини.
Щоразу ,спускаючись у сховище, я думала про те, чи настане завтрашній день. Я вивчила усі молитви (хоча раніше знала лише "Отче наш…"),запам’ятала поіменно усіх святих. Я з нетерпінням чекала, коли відкриють мою школу. Це школа, яка стала для мене рідною домівкою , в якій я власне навчалася та 18 років пропрацювала вчителем. Із сльозами на очах наш педагогічний колектив зустрів звістку про початок навчального процесу. До теперішнього часу мало хто знає , кому за це ми повинні завдячувати, хто, завдяки своїй небайдужості, подарував нам друге життя.
Працювати було нелегко . Інколи ранок починався у сховищі . Ми боялися за життя наших учнів , які за ці чотири роки помітно подорослішали . Ми стали сильнішими, згуртувалися, нас об’єднало одне лихо та справжня жага до життя.
На мою думку, бути вчителем у прифронтових Мар’їнці, Красногорівці, Авдіївці, Чермалику або Гранітному та бути вчителем у Києві чи Полтаві – це різні речі. Так само як і бути патріотом у місті , де погляди на життя та оцінка дійсності не співпадають.
Війна розставила всі крапки над "і", розкрила очі на сьогодення. Тепер я чітко знаю ,що справжнє, а що хибне, я навчилася цінувати кожну мить, радію дрібницям ,життєві цінності кардинально змінилися. І лише той це зрозуміє , кому є що втрачати.
Частенько чую фрази, що мешканці Донеччини в усьому самі винні. У чому саме?! Я не ходила на референдуми ,не підтримувала жодну когорту самозванців. І не такі як я розпочали цю кляту війну. Сьогодні чимало українських сімей відчули її жахливі наслідки, втративши своїх рідних і близьких, які поклали на вівтар державності найдорожче-життя. Я розумію біль втрат і щиро співчуваю цим родинам .
На порозі 2018 рік … Дехто вже почав і забувати ,але війна до сих пір триває . Майбутнього у так званій "сірій зоні" немає. Трохи вщухли обстріли, інколи лунають постріли з автоматичних гранатометів і стрілецької зброї, але місцеві до цього вже звикли, навіть не звертають уваги. Перебої зі світлом, зв’язком ,питною водою нас не лякають. Газопостачання так і не відновлено.
Потрапляючи на мирні території України, почуваю себе трохи ніяково. Виявляється життя вирує, кипить і не зупинялося ні на хвилиночку. На жаль, люди не цінують того, що мають. Я вже не говорю про те, що деякі громадяни нашої держави до кінця і не усвідомлюють, що відбувається на Донбасі.
Вже без надії, але ще сподіваюсь, що синьо-жовтий стяг все ж таки замайорить над Донецьком, і територіальна цілісність нашої Батьківщини залишиться непорушною. Нам нічого ділити, і лише разом в єдності дій та соборності душ ми переможемо".