"На вільній від російських чобіт землі, про вас не забули і добре знають, що ви - українці і вас – тисячі" - ненаписаний лист президента до мешканців окупованого Донбасу

Однією з найголовніших проблем, які для себе виділяють українці в окупації, є мовчання офіційної влади.

За більш ніж два роки ті, хто попри різні причини залишаються на неконтрольованій території з українськими поглядами, так і не почули жодного системного звернення чи то від президента, чи то від інших посадових осіб у свій бік. Звернення, яке б дало надію та розставило пріоритети у тому, що відбувається тут. Насправді є ціла низка питань, на які б хотілось почути, якщо не відповідь, то хоча б примарний натяк стосовно того, як бачить їхнє вирішення наш президент та у якому часовому вимірі: рік, два, десять, ніколи.

Тож цей лист мав би бути певним дзеркальним відображенням того, що турбує українців тут, на території, підконтрольній «ДНР»-«ЛНР», і того, що б вони хотіли почути від президента, якби той все ж таки – навіть через два роки – наважився на публічне звернення, аби назвати речі своїми іменами. 

Таким, на думку мешканців окупованого Донбассу, мав бути лист президента країни до його громадян:

«Шановні українці Донбасу, – Донецька, Харцизька, Шахтарська, Тореза та інших окупованих міст та сіл! Вже понад два роки ви живете за ґратами. Ці ґрати збудувала війна. Вже більше ніж два роки нашу землю топчуть чоботи окупаційних військ, а ви перебуваєте у стані невизначеності, маючи сумнів у кожному новому дні, – чи настане він знову. Вже зо два роки ви чуєте гуркіт снарядів, свист мін та нарікання за те, що дозволяєте собі – не дивлячись ні на що – й далі вважати себе українцями, навіть коли це може коштувати вам життя.

За ці два роки багато чого змінилося. Змінилась наша армія, змінилась країна, змінились ми самі. Але дещо досі залишається незмінним. На жаль, незмінним. Це – окупація наших земель. Ворог і досі обстрілює будинки й лікарні, і досі вбиває наших солдатів в окопах та бліндажах. В країні іде війна. Так, ми й до сьогодні не звикли до цього, і для багатьох із нас Донбас – це лише кілометри від власного дому, а не загальне горе чи смерть. Суто через формальності ми маємо сьогодні АТО. Але в країні іде війна. Це розуміє кожний, хто зіткнувся з тією бідою, що називає себе «Новоросією», чи «ЛНР» із «ДНР». Та попри все – попри колосальну психологічну напругу та небезпеку втратити найцінніше – власне життя, тисячі українців, з різних причин, і досі залишаються серед озброєних бойовиків. Тож моє слово сьогодні до вас: ми пам’ятаємо.

Мені добре відомо, що саме зараз, у цей час, десь в Донецьку є люди, які розповідають дітям українські вірші, вчать їх української мови, традиціям, – думці, що земля, по якій вони ходять, це наша земля. І такі люди в окупації скрізь. Тож я хочу запевнити вас, що і тут, на вільній від російських чобіт землі, про вас не забули і добре знають, що вас – тисячі. Жодна сила не здатна змусити українську державу відмовитись від своїх громадян. Я також хочу запевнити вас і в дечому іншому, і сказати це дуже голосно тим, хто зараз носить форму «ополчення»: ми ніколи – чуєте? – ніколи не віддамо ні клаптика нашлї землі. Так чи інакше, український прапор повернеться в український Донбас. І ті, хто були останніми, стануть там першими, а окупанти назавжди підуть у небуття.

Я також хочу звернутись до тих, хто сьогодні взяв зброю за так звані «республіки», але все ще має український паспорт у кишені: у вас є ще можливість зійти з цього шляху. Доки ви ще живі, доки ваші матері ще не плачуть через вашу могилу, доки ви не витратили залишок життя на переховування чи сидіння у в’язницях, – зупиніться на мить і подумайте, через що ви взяли до рук автомат. Через що ви вбиваєте тих, з ким ще учора ділили однакові кольори футбольного чи державного стягу. Через 15 тисяч російських рублів? Через міфічних нацистів, які позавчора були менеджерами чи водіями, а сьогодні мають віддавати своє життя на війні?

Я не хочу нікого агітувати. Історія однаково виправить все та розставить на свої місця. Бо ви програли цю війну ще тоді, коли її почали. Але так чи інакше, ви й досі громадяни держави, в якій завжди знайдуться сили, щоб пробачити тих, хто колись помилився і хоче шляху назад. Можливо, саме це і виділяє нас поміж тих, хто сьогодні цінує людське життя не більше, ніж клаптик паперу, посилаючи тисячі обдурених хлопців на смерть через ніщо.

Мабуть, ці слова мали б прозвучати раніше. Можливо, за неймовірно швидким перебігом історії нашої країни втрачено занадто багато важливого, що ми мали б сказати один одному вголос. Та я вірю, що настане той час, коли українці сходу та заходу, півночі та півдня знову стануть одним, не розділеним блокпостами народом, і зможуть нарешті збудувати країну, на яку заслуговують. Країну без війни, сліз та ненависті. Країну вільних та заможних людей.

Щиро вірю, що цей час неминуче настане, як і кінець цієї війни. Тож ще раз висловлюю свою велику подяку з підтримкою усім, хто у цей важкий час пам’ятає себе українцем: ви є ті зерна, з яких проростає майбутнє. Саме зараз. Тепер. Дякую вам».

За президента листа написав Cергій Андрєєв з Макіївки, повідомляє radiosvoboda.org.